А кораблі плили... Щоразу відходили далі, розганяючи самовпевнені хвилі, здавалося, у вічність. І що було там, на борту, ніхто не знав. Істина, яка витала уже високо над океаном, ще досі манила, лоскотала, пантеличила... І лиш чайкою, безкрилою та безголосою, поверталась і метушилась, завдаючи ще більшого болю.  Бо кораблі плили...

Він постояв на березі. Правда, недовго. Провів порожнім поглядом чорну цятку, яку густа водойма уже встигла поглинула в свої обійми з головою. Потрібно було вертатись - вертатись не було куди, не було до кого. Потрібно було здаватись, змиритись. Але він здався іще до того. 

А кораблі пливуть. Щоразу віддаляючись, й таки у вічність. Не повернути їх, хоча він досі думає, що час ще не прийшов. Та істина вже так далеко, що решта кораблів, які підуть тим же маршрутом, не знайдуть ні вітрил, ні крил, ні стертих підошов.

Цілувати сліди твої мовчки

й відпускати слова ще до того, як ти

переступиш межу недоступності…

Ударятися хмарами сліз додолу,

забуваючи своє походження,

розчинятись в повітрі,

у небі,

в дощі...

Віддавати думки, малювати дрібнички,

смакувати листами, намагаючись звички

проганяти й ламати себе,

бо колись дарувала усе,

та не те,

бо пусте…

Усміхатись, коли

це і так не потрібно,

не так просто і просто не так,

цілувати сліди безупинно,

відчайдушно триматись,

чекати на знак.

На маяк і на так.

На твоє «так».

Зустрінь мене холодним листопадом,

Коли темніє швидко, лиш за мить.

Щоб по бруківці ми пройшлися разом,

Коли ліхтарик високо горить.

Знайди мене холодним листопадом,

Коли самотність огортає, як туман,

Коли думки навалюються градом

І вже не можеш більше бути сам.

Відчуй мене холодним листопадом,

Коли вже морозно і темно не на жарт,

Щоб мрії сипалися зорепадом

Відчуй мене і без координат,

Зустрінь мене холодним листопадом,

Щоб я здивована була,

Щоб усміхалася тобі, а не свічадам

І в зиму входила вже не сама.

Отак ти ходиш вулицями свого міста, когось шукаєш, щось втрачаєш і чогось чекаєш. Осінь наступає на босоногі п'яти, тебе наздоганяє чи випереджає... І коли листя лягає під ноги, стелеться, ти зупиняєшся й ні пари з вуст  - це все  хурделиця, осінь-хурделиця. Він не повернеться. Заздалегідь кричиш в туман, а звук там губиться, губиться, губиться... Й ти знаєш, що всі мрії збудуться, збудуться... Збудуться?!  

Отак ти чекаєш, терпляче чекаєш. Невиліковно, безглуздо й бездумно. Знаходиш й втрачаєш, ігноруєш й лякаєш, відштовхуєш і забуваєш. Ти знати - не знаєш, кого все ж шукаєш, який він, твій Всесвіт, на колір і смак...  Які в нього очі і як його звати... Чи вартий того, щоб чекати... 

Й коли думки збігаються в єдине, коли чуже стає твоє, ти усміхаєшся дитинно і розумієш, час - це все, що в тебе зараз є.

. 

Сьогодні на моєму полюсі сонце світить  так, що руки ніяк не можуть зігрітись, навіть коли від думок віє теплом.

На твоєму полюсі, як завжди, погода не для польоту - відкладено всі рейси, змінено маршрути, загублено карти, знищено марки. 

На нашому полюсі ми поставили варту, хоч і не варто. Краще було б ватру. 

Де ми будемо завтра? Уже пора збирати дрова - на наших полюсах зима зовсім скоро. 

Осінь хворіла. Затяжна недуга виснажувала бідолашну і та доживала свої останні дні цього року…

Осінь хворіла. Її лихоманило. Ліки без рецепту не видавали – ми поволі втрачали її.

Осінь хворіла. Постільний режим перетворювався на пусті безнадійні марення.

Осінь хворіла. Хворіла безперспективною егоїстичною печаллю. Вона ненавиділа весну, вдавалася до крайнощів, протестувала дощами, вітрами, та лиш не снігом. Вона будь-що не хотіла пускати зиму до нас.

Осінь не знала, що зима вже давно взяла в оренду наші серця, а ми — замерзли в неї на квартирі.

Осінь хворіла. Хворіла нами. А ми страждали, обморожуючи собі серця, а їй — кінцівки.

Вона затягує у свою безодню, наче магнітом. Щоразу дужче. Намагається обійняти і поцілувати холодним дощем. Здається, скоро здамся і дозволю їй керувати світом. Та, слухаючи тишу, яка уже дихає морозним повітрям, поволі  усвідомлюю, що в осені  немає шансів.

Кострубаті шматки тканини, як нав'язливі думки, розкидую скрізь, де земля поранена нашими кроками - не тільки за вікном сьогодні дощ. Рахую дні, декади, мрії, спроби... Збиваюся і починаю знову. Тебе втрачати -  мабуть, це обов'язково.

І коли голуби купаються в калюжі зранку, коли руки мерзнуть навіть не від холоду, коли ліхтарики освічують темні провулки, коли мрії розбиваються об скалу байдужості, коли музика дощу навіює спогади, я розганяюсь щосили і піднімаюсь в небо, до тебе. Без пасків безпеки, тікаю від спеки і чую лиш ехо, ехо, ехо...

І щоразу, йдучи по вулицях міста, шукати тебе там, де ти ніколи не був і де тебе нереально зустріти, мабуть, не перестану ще довго... Прискіпливо вдивлятимусь у кроки перехожих і бачитиму твої, плавно розштовхуючи листя під ногами, падатиму додолу й збиратиму його у жменю, рвучко відштовхуватимусь, долаючи силу земного тяжіння, стаючи на крок ближче до твого его, ламатиму нігті й впиратимусь поглядом в небо, знаючи, що там більш ймовірно зустріти тебе, ніж на вулицях мого міста... Допоки?

І подумки пошепки кричати, що я твоя, тільки твоя, сподіваючись, що чуєш, знаєш, відчуваєш..., як нестерпно минають дні і ночі, як багато я пройшла, аби усвідомити це і визнати... А у відповідь чути лише ехо власного болю, присмак власних сліз, докір власних страждань і голос надії, теж власної.

Безперечно, моє чекання ніколи не зрівняється з твоїм... І не тому, що ти сильніший, а лиш тому, що ти єдиний, поруч з ким я готова бути слабшою.... 

І найголовніше - я знаю, що мені потрібен тільки Ти...

Ось те, що не вистачає моєму щастю, ось те, що відігріє моє серце... Це твоє дихання, це Ти.

А ще буває якось кепсько, коли вдивляюсь в очі перехожим й не бачу там нічого – здогадуюсь поволі, чим вони живуть, чого чекають, кого кохають, що мають і чого не мають.

Буває дивно ще, коли в обійми кидаюся телефону й очікуючи хоч на якусь тиху розмову, вмикаю-вимикаю, рінгтони проганяю, із рук не випускаю -  дзвінка усе немає.

П.С. А ще недавно чула, якщо я думаю про тебе, то й ти мимоволі думаєш.

Про кого думаєш? Що слухаєш? Чим тішишся?

…тільки не зникай, не зникай назавжди. Будь зі мною… зі мною.

Уже рік, місяць, три тижні і п'ять днів я без тебе. А загалом 423 дні. Не мало і не багато. Не важко і не легко. А довго, страшенно довго. Скільки ще днів, тижнів, місяців, років я думатиму  про тебе, розмовляючи з іншим, чутиму твій голос, бачитиму твої очі, уявлятиму твій усміх, мріятиму про твої обійми, твоє тепло, твої руки... Скільки ще ти знатимеш про це все й ігноруватимеш мої спроби збудувати нові мости? Скільки ще тобі потрібно доказів, аби прийти?

 Чекання - це часто усе, що ми маємо. Іноді це багато, іноді - зовсім мало. Але воно завжди залишає нам краплю надії, яку лиш ми і можемо від себе забрати. В іншому випадку, готові чекати вічно, за будь-яких обставин, безперестанку.

Мати усе, бути задоволеним собою, радіти життю, заробляти гроші, досягати успіху, іти вперед… й чекати. Тебе чекати. Лиш не благати й не наполягати – між перехожими шукати й щоразу з впевненістю повторяти, що Ти – єдиний, кого справді варто чекати і по справжньому кохати. 

П.С. А ти знав, що  я рахувала? Знав, що  засинала з думкою про тебе і прокидалась з надією на те, що настав саме той день, коли усе зміниться?!

А який сьогодні день? 

Теплий вечір, втомлений, темний, самотній. Весняний чай в осінню пору доволі доречний. Правда, лимон тут зайвий - такий зайвий, як і наша розлука.

Мої пальці так красиво і швидко торкаються клавіатури: пишеться так легко і просто - забувається так важко й повільно.

Щоразу пишу востаннє. А сьогодні… сьогодні усвідомила, що писатиму завжди: торкатимусь клави, придумуватиму цікаві слова, причіплятиму їх до інших цікавих слів, ставитиму трикрапку і писатиму, завжди писатиму.

А ти завжди не читатимеш. Бо не знатимеш, що тобі присвятила тисячу листів. Цей – тисяча перший. А перший… Який був перший?!

Можливо, колись віддам тобі їх усіх, якщо зумієш розгребти ту купу макулатури. А, як ні, то спалю їх десь на березі нашого неба, аби зігрітись, коли буде зимно.

Кожен крок зараз зближує із ненав'язливим осіннім мороком, який безневинно шепоче про самотність... Я кажу "Ні!" осінній депресії. Кажу і водночас розумію, що літо закінчилось не просто так. Тікати нікуди. Тікати немає причини. Залишається лиш слухати джаз і мимоволі усвідомлювати, що осінь усміхається лише зараз, а далі, мабуть, як завжди, плакатиме. 

Заплющені очі ловлять новонароджений листопад, який ще такий невправний, такий недосвідчений, такий наївний. Сухі долоні торкаються асвальту і залишають на ньому невидимий слід, а може спогад...

ТИсячу спогадів, які зводяться до слова "Ти"... І лише осіннє листя розставляє крапки між нами. 

А там, нагорі, коли піднімеш голову, побачиш мої сумні очі, з яких мовчки капатиме дощ,  намагаючись змити твої поцілунки й усе, що нагадує про нас...

Та осінь він ніколи не змиє... Ніколи. 

Їду сьогодні у Львів на Форум! Правда, не сама їду - із своїм улюбленим Кукумбером ( це  така любляча кличка найкращої подруги) та із нашим спільним другом Міністерством (при чому це теж кличка, хоч і не знаю чи любляча). Кумедно якось виходить: кажу, що їду, так упевнено, а квитків на руках ще не маю, бо Міністерство не купило, хай йому грець - дедалі частіше починаю задумуватись, що таки не дарма "Міністерство"!)))

Мій милий Кукумбер все ніяк не може визначитись, що йому одягти. Ця дівчина готова на кожному кроці фоткатись і мушу визнати у неї це не кепсько виходить)) І на мої переконання про те, що Форум видавців - це Форум видавців у неї є один вагомий аргуменит - "це Львів, Жоржику, це Львів! Тут по вулицях не бігають в кросівках..." ))

Ну і нехай, буде на підборах бігати за нами з Міністерством)) Хм... А звучить непогано))

Щойно надійшла інформація, що наш друг квитки нам таки купив. Правда, не у різних вагонах, хоч ми так мріяли шукатись по поїзду))) Та це таке... А я от задумалась, що може бути краще трьох верхніх поличок у плацкартному вагоні?! // Мабуть, це риторичне питання, відповідь на яке навіть не зможе дати наше Міністерство))

О 5-ій ранку прибуваємо у Львів, со срання... Намагаюсь вирахувати, коли сходить сонце...  

Отак ми втрьох: я, Кукумбер (нагадую, це дівчина) і Міністрество 2 доби будемо "форумувати" у місті Лева. А перед тим - плацкартний вагон і три верхні полички...)))))

Я знову тут.  Відчуваю потребу десь занотовувати свої думки, інакше розіб'ю голову об купу макулатури.  Я тут. І чомусь дуже щаслива з того!)))